( Люди / Речі / Місця )
Дійсність завжди наповнена підказками, як налаштувати своє життя найкращим чином у даних умовах.
Погляд ловить наплічник у кутку кімнати і я розумію, що із певного моменту він вміщує те найнеобхідніше для мого усвідомленого подорожиття в довгу, скільки вистачить сили духу.
Пригадую, як школярем, готуючись до виходу із класом на природу, придбав у магазині спортивних товарів рюкзак і невеликий казанок, який у той наплічник і поклав. Нести його за плечима виявилося не зручно, через непродуманість конструкції лямок та казанок всередині, що випирав увсебіч і щокроку відчувався ударом по хребту. То був, чи не перший мій досвід збору найнеобхіднішого. Тоді я збагнув побіжно, що взята ноша має бути не лише корисною у пункті призначення, але й придатною до несення на шляху до нього, бо невідомо скільки часу доведеться пересуватися до того місця, де вона виконає свою безпосередню корисну роботу, а я отримаю вигоду, задля якої робив приготування і проходив увесь шлях.
Шкільна освіта загалом запропонувала цілий спектр прикладів і підходів застосування найважливішого засобу, без прямої на нього вказівки -- творчої думки, -- через парадоксальне її придушення та заперечення, директивно встановлюючи завдання та чітке дотримання порядку їх виконання завдяки системі покарань та заохочень у формі оцінювання, вкладаючи волю учнів у потрібному дирекції напрямку. Моїм завданням у той період стало спорядити свій уявний наплічник найголовнішим, а всим зайвим, незручним та відверто шкідливим знехтувати, лишивши позаду. Наголошу лишень, що здогадався я про цю свою місію через багато-багато років носіння за плечима усього раніше зібраного за інерцією матеріалу, не переробленого та не засвоєного через усвідомлення.
Проблема у тому, що освіта автоматично не призводить до саморефлексії. А якщо ж такий потяг виникає в умовах стійла, спостережливі оточуючі оцінюють це як ознаку, щонайменше "дивакуватості" обʼєкта спостереження, із обовʼязковими наступними санкціями щодо останнього на користь заведеного порядку речей.
Облишити старе в минулому, припинити тягти за собою купу відслуживших своє речей, не накопичувати на звільненому місці нові купи, обмежившись найнеобхіднішим зручним, компактним, портативним та функціональним збіжжям, що у крайній кількості поміститься у моєму сучасному наплічнику і забезпечить максимум комфорту і користі, а що не помістилося буде доступне у віртуальному вимірі завдяки знову ж таки зібраним в наплічнику засобам, враз вказало на важливу навичку на шляху досягнення дзену у відносинах із собою.
Хтось торочить про "повне життя", уявляючи на місці між лапками щось своє, а я бачу цінність власного життя у здатності самоусвідомлення і можливості самостійно відкривати речі, давати їм назви і знаходити пояснення, послуговуючись виключно власними засобами й зусиллями.
Де я був і що я тоді написав (тобто, вилив у текстовій формі прожитий і осмислений зліпок свого шляху), на противагу до розповсюдженого "де був і що бачив", -- важливе усвідомлення значення змістовного подорожиття. Наслідки свого фізичного переміщення у просторі й перебування у нових місцях я міряю глибиною занурення через визрілі там і тоді тексти, а географія місць перебування хоч і додає колориту, та не є визначальною. Отож, чим суттєвіших речей вдається сягнути, тим якіснішим виявляється тріп.
Як мандрівний Джоні Мнемонік, що реєструє й завантажує та зберігає у внутрішньому накопичувачі відображений через відчуття світ, а в години спокою марить колекціями спогадів, я формую власні колекції текстів, доводячи кожен до форми, коли він починає звучати як персональна мантра, наповнена важливим для мене змістом, де й коли б я не відкрив його наступного разу. Цього разу --
@transshipment_point, 2023/06/08
selfсенспостtouch © 2023